Історія

Історія монастиря Ставронікіта сягає корінням у X століття, коли на цьому місці вже існували перші монаші осередки. Археолог Сотіріс Кадас вважає, що це один з найдавніших монастирів Афону, заснований у перші роки організованого монастирського життя на Святій Горі. У документах 1012 року, підписаних Протосом Никифором, є підпис монаха Никифора “зі Стравоникіти” (грец. Νικηφόρος μοναχός ο του Στραβωνικήτα). У 1016 році той самий монах підписується як “зі Ставронікіти” (грец. του Σταυρονικήτα), що свідчить про існування обителі в першій половині XI століття.

Існують різні легенди щодо походження назви монастиря. За однією афонською традицією, назва походить від поєднання імен двох монахів — Ставроса (Хрест) і Нікітаса, які мешкали в келіях на цьому місці до заснування монастиря. Інша легенда пов’язує заснування з візантійським офіцером на ім’я Никифор Ставронікітас, який служив при імператорі Іоанні I Цимісхії (969–976 рр.) і нібито збудував монастир, назвавши його на свою честь. Третя версія приписує заснування патрицію Нікітасу, чиє ім’я святкується наступного дня після свята Воздвиження Хреста; таким чином, назва поєднує “Ставрос” (Хрест) і “Нікітас”. У деяких давніх документах монастир називається “Монастир Богородиці”, що вказує на початкову посвяту Theotokos (Богородиці). Альтернативна назва — “Монастир Стравоникіти” — є спотворенням оригінальної.

До першої половини XIII століття монастир занепав через постійні піратські набіги та наслідки Четвертого хрестового походу (1204 р.), який завдав удару по Візантійській імперії. Обитель була покинута і спочатку підпорядковувалася Протосу, а згодом стала скитом під юрисдикцією монастирів Кутлумуш і Філофеу. У XII столітті пірати продовжували руйнувати монастир, а в XIII столітті він остаточно потрапив під контроль Кутлумуша. У цей період, ймовірно, у 1306 році, каталонські пірати скинули в море мозаїчну ікону Святого Миколая “Стрейдас” (XIII–XIV ст.), яка пізніше була чудесно знайдена.

Наприкінці XV століття російський паломник Ісая підтверджує, що монастир був грецьким. У 1533 році монахи Філофеу продали руїни ігумену Григорію Гіромеріятісу (Григорію Геромеріатісу) з монастиря в Феспротії (Епір). Григорій покинув свій монастир і оселився в Ставронікіті, витративши значні зусилля на відновлення: збудував огорожу, келії та католікон (соборний храм). У 1536 році Константинопольський патріарх Єремія I видав сигілліон, який відновив статус Ставронікіти як самостійного монастиря, зробивши його 20-м (і останнім) у афонській ієрархії. Григорій помер у 1540 році, після чого патріарх Єремія особисто продовжив відновлення з любові та поваги до засновника, зробивши монастир патріархальним і ставропігійним. На відміну від більшості афонських обителей, які перейшли на ідіоритмічний (пів-еремітський) статут, Ставронікіта спочатку функціонував за ценобітським (спільножиттєвим) правилом. Католікон, присвячений спочатку Івану Хрестителю, був переосвячений на честь Святого Миколая після чуда з іконою в 1553 році. Фрески католікону та іконостас виконані в 1546 році знаменитим критським іконописцем Теофаном і його сином Симеоном.

Подальша історія монастиря позначена численними лихами. Перша згадана пожежа сталася в 1067 році, яка серйозно пошкодила обитель. У 1607 році вогонь знищив велику частину будівель, що вимагало повної реконструкції. Незважаючи на допомогу афонської спільноти та меценатів — архонта Сервоопулоса (1612), монаха Маркоса (1614), жителів острова Кеа (1628), Томаса Кладоса (1630) — монастир постійно стикався з проблемами: сварками з сусідніми скитами та монастирями (зокрема, з Кутлумушем через землі) та новими пожежами. У 1628 році відремонтовано католікон. У XVII столітті волоський князь Шербан Кантакузінос допоміг з будівництвом акведуку. У 1741 році чергова пожежа спалила монастир дотла.

У XVIII столітті монастир продовжував зростати завдяки бенефакторам. У 1727–1740 роках князь Валлахії Александрос Гікас подарував монастирю обитель Святих Апостолів у Бухаресті. У 1770 році збудовано акведук і каплиці: Св. Димитрія (на цвинтарі), Архангелів та П’яти мучеників. Однак у XIX столітті, під час Грецької війни за незалежність (1821–1829), османські війська спустошили Афон, монахи розсіялися, а монастир накопичив величезні борги за фінансування війни. Багато володінь у Валлахії та Молдавії були втрачені. Після відходу османів монахи поверталися, але три пожежі — 1864, 1874 та 1879 (остання найруйнівніша) — призвели до подальшого занепаду. Відновлення відбулося завдяки ігумену Теофілу з Ватопеді, який погасив борги.

У другій половині XX століття монастир був майже покинутий і руйнувався, а скеля під ним пошкоджена землетрусами та ерозією. У 1968 році архімандрит Василь (Гонтікакіс) став ігуменом і повернув ценобітський статут, ожививши монастирське життя (він пішов до Івірона в 1990 році). З 1981 по 1999 рік Центр збереження афонської спадщини (Κε.Δ.Α.Κ.) стабілізував скелю за допомогою складних інженерних методів, запобігши обвалу. Сьогодні в монастирі мешкає 30–40 монахів, ігумен — архімандрит Тіхон.