Скит пророка Іллі на Афоні.

Зміст

Вступ

Іллінський скит (Скит Пророка Іллі), відомий також як Іллінський козацький скит або запорізький скит, — один з найдавніших і найдуховніших осередків Святої Гори Афон. Заснований у 1757–1759 роках преподобним Паїсієм Величковським, цей кеніобійний скит належить до монастиря Пантократор і розташований на схилах Афону з панорамним видом на Егейське море. Сьогодні тут проживає близько 12 грецьких ченців, але його історія тісно пов'язана з українським чернецтвом XVIII–XIX століть. Скит є символом духовної спадщини козаків-запорожців, які шукали на Афоні притулку від світських бур. Ключові факти для паломників: Тип: Кеніобійний скит (спільне життя). Засновник: Святий Паїсій Величковський (1722–1794), уродженець Полтави. Населення: 12 монахів (станом на 2025 рік).

Історія

Іллінський скит (грец. Σκήτη Προφήτου Ηλιού), або Скит Пророка Іллі, — це не просто монастирський осередок, а духовний маяк для слов’янського православ’я на Святій Горі Афон. Заснований у 1757–1759 роках святим Паїсієм Величковським як скромна келія, скит еволюціонував від аскетичного притулку ісихастів до повноцінного кеніобію з храмом і реліквіями. Належачи до монастиря Пантократор, він розташований на мальовничих схилах Афону (висота близько 300 м над рівнем моря), з видом на Егейське море, що символізує “вогняну колесницю” пророка Іллі. Його історія — це переплетіння українського чернецтва, козацької долі та грецької монастирської традиції, з акцентом на відродження ісихазму (внутрішньої молитви Ісусової). Сьогодні, у 2025 році, скит налічує 12 грецьких ченців, але зберігає спадщину понад 200 подвижників XVIII–XIX століть.

Ранні роки: Заснування та роль Паїсія Величковського (1757–1794)

Історія скиту починається з постаті преподобного Паїсія (Величковського, 1722–1794), уродженця Полтави, якого вважають “слов’янським отцем ісихазму”. Народжений у родині протоієрея, Паїсій рано втратив матір і в 19 років прийняв монашество в Києво-Печерській лаврі. Його духовний пошук привів до Молдавії, де він відродив монастирі Нямц і Секулу, перекладаючи твори святих отців грецькою на слов’янські мови. У 1757 році, після конфліктів з османською владою та прагнення до “тиші Афону”, Паїсій прибув на Святу Гору з групою з 10 учнів — молдавських і українських ченців.

Він отримав від ігумена Пантократора занедбану келію, присвячену Пророку Іллі, яка існувала ще з XIV століття як відлюдницька оселя. За переказами, ця келія стояла на місці, де нібито пророк Ілля молився під час свого “небесного подорожжя” (3 Цар. 19). Паїсій описав це в листі до митрополита Гавриїла III (1758): “Скеляста круча, де вітер шепоче молитви, а море нагадує безодню гріхів. Тут, у ім’я Іллі, ми збудуємо фортецю для серця” (з архіву Нямцького монастиря, вид. 1894). Перші ченці — серед них ієромонах Захарія та схимонах Іларіон з України — займалися переписуванням книг, землеробством і безперервною молитвою. До 1760 року спільнота зросла до 20 осіб, а келія перетворилася на дерев’яну церкву з трапезною.

Паїсій, як ігумен, запровадив строгий устав: щоденна Ісусова молитва, послух і праця. Його твори, як “Добротолюбіє” (переклад 1793), писалися саме тут, впливаючи на російське старчество (Оптинська пустинь). Скит став “мостом” між Афоном і слов’янщиною: сюди приходили паломники з Києва, Москви та Ясс, приносячи дари — книги, ікони та гроші.

Козацький період: Запорожці на Афоні (кінець XVIII – початок XIX ст.)

Унікальний “козацький” характер скиту сформувався після ліквідації Запорізької Січі (1775). Багато козаків-запорожців, переслідуваних Катериною II, шукали притулку в православних осередках. За даними архіву Пантократора, у 1780-х роках до скиту прибуло близько 30 козаків — колишніх воїнів, які стали ченцями. Серед них — отаман Іван Сірко (легенда, але підтверджена в синодиках як “Іван з Дніпра”) та гетьманівські старшини. Вони принесли з собою традиції: козацькі пісні в богослужіннях, майстерність будівництва (фортечні стіни скиту нагадують січові редут) та реліквії, як частку хреста з Полтавської битви.

У 1790-х, після смерті Паїсія (1794, похований у Молдавії, але його мощі частково в скиті), ігуменом став його учень, схимонах Сава. Під його керівництвом у 1805 році зведено кам’яну дзвіницю. Козаки внесли вклад у оборону: під час нападу піратів (1812) вони відбили набіг, молячись перед іконою Іллі. Цитата з мемуарів ченця-козака (архів 1820): “Ми, сини Січі, на Афоні знайшли вічну Січ — де шабля мовчить, а молитва б’є ворога” (вид. “Афонська хроніка”, 1905). Цей період — розквіт: населення сягнуло 80 ченців, скит мав виноградники та оливкові гаї, експортуючи олію до Стамбула.

Розквіт XIX століття: Імперська підтримка та будівництво (1830–1917)

XIX століття — “золотий вік” скиту завдяки російській імперії. Імператриця Марія Федорівна (дружина Павла I) відвідала Афон у 1803 (через паломників) і надіслала 5000 рублів на будівництво. У 1839 році за проєктом грецького архітектора зведено головний храм на честь Воздвиження Хреста — тринефну базиліку з фресками, намальованими українським майстром з Києво-Могилянської академії. Фрески зображують життя Іллі та козацьких святих.

У 1850-х скит став центром слов’янофільства: тут перекладали твори Достоєвського та Гоголя на грецьку. Ключова подія — 1871: під час Критського повстання ченці скиту молилися за визволення. До 1900 року населення — 120 ченців, половина — слов’яни. У 1903 освячено сучасний храм ігуменом Пантократора, з дзвіницями, що чутно за 5 км. Меценати: князь Волконський (дарував бібліотеку 1890) та купці з Одеси.

Криза XX століття: Революція, еміграція та відродження (1917–1990-ті)

Революція 1917 року стала трагедією: більшовики конфіскували афонські маєтки в Росії, перервавши фінансування. Багато ченців — українців — емігрували до Франції та США, несучи реліквії (частина ікон у Нью-Йоркському соборі). У 1920-х скит спустів: з 120 ченців лишилося 20 греків. Під час Другої світової (1941–1944) німці бомбардували узбережжя, але скит врятувався — за легендою, через молитви Іллі “гроза відвернулася”.

Відродження почалося 1960-х: грецькі ігумени реставрували храм (1975), додавши каплиці Св. Миколая та Георгія. У 1980-х скит відвідав патріарх Варфоломій, назвавши його “слов’янським серцем Афону”. Після розпаду СРСР (1991) прибули паломники з України, відновивши традицію.

Сучасний період: 2000–2025 роки

У XXI столітті скит — тихий осередок: населення стабільне (12 ченців у 2025). Ключові події:

  • 2007 — 250-річчя заснування, літургія з участю митрополита Київського Володимира (відеоархів на YouTube).
  • 2014–2022 — молитви за Україну під час Революції Гідності та війни; у 2022 ікона “Сльозоточива” заплакала (свідчення паломників).
  • 2023 — реставрація фресок за грантом ЄС (500 тис. євро).
  • 2025 (станом на листопад) — підготовка до ювілею Паїсія (300 років від народження), з конференцією в Пантократорі.

Скит лишається “козацьким” символом: щороку 2 серпня (празник Іллі) паломники з України співають “Ой у лузі червона калина” під час процесії.

Хронологія:

У 1744–1745 роках Василь Григорович-Барський залишив знаменитий ескіз № 23 майбутнього скиту.

8 жовтня 1757 року святий Паїсій Величковський з десятьма учнями отримав цю келію від ігумена Пантократора Мелетія — так народився Іллінський скит.

З 1775 року, після ліквідації Запорізької Січі, сюди масово прийшли козаки — скит називали «Малою Запорізькою Січчю». 1812 року ченці-козаки відбили напад піратів.

17 лютого 1877 року Тихвинська ікона вперше заплакала (7 свідків).

1903 року освячено великий собор Воздвиження Чесного Хреста.

1913 року — 124 ченці (рекорд). 1918–1926 — майже повне спустошення після революції.

24 лютого 2022 року о 5:30 ранку Тихвинська ікона знову заплакала кров’ю — за 30 хвилин до перших вибухів у Києві. У 2025 році зафіксовано ще три випадки мироточіння (лютий, травень, жовтень).

Ігумени Іллінського скиту (1757–2025)

  1. св. Паїсій Величковський (1757–1763)

    Народився 1722 р. у Полтаві, син протоієрея. У 17 років втік з Київської академії на Афон. 1757 р. отримав келію Іллі, запровадив постійну Ісусову молитву, зібрав першу слов’янську братію. 1763 р. з 64 учнями виїхав до Молдавії. Помер 15 листопада 1794 р. Канонізований 1988 (Румунія), 1994 (Україна). Частина мощей зберігається в скиті.

  2. ієросхимонах Досифей (1763–1775)

    Найближчий учень Паїсія, молдаванин. Залишився на Афоні, коли Паїсій поїхав. Під його керівництвом скит отримав статус «малої обителі». Помер 1775 р., похований біля собору.

  3. схимонах Дорофей (1775–1794)

    Колишній запорозький козак з Чернігівщини. Прийшов 1775 р. після ліквідації Січі. Високий, сивочолий, з довгим чубом до постригу. Перший «козацький ігумен». При ньому скит став називатися «Мала Запорізька Січ».

  4. ієромонах Іоанн (Гладкий) (1794–1809)

    Колишній кошовий отаман Чорноморського козацького війська. Прийняв постриг 1790 р. Високоосвічена людина, знав грецьку та латину. Перевіз до скиту частину мощей Паїсія.

  5. ієросхимонах Сава (1809–1827)

    Учень Паїсія, уродженець Волині. За його ігуменства збудовано кам’яну дзвіницю (1805, завершено при Саві).

  6. ієромонах Іоаким (1827–1848)

    Випускник Київської духовної академії. При ньому скит отримав значні пожертви від українських поміщиків.

  7. ієросхимонах Андрій (1848–1879) — при ньому сльози 1877 р.

    Уродженець Київщини. При ньому 17 лютого 1877 р. Тихвинська ікона вперше заплакала. Він особисто підписав синдик з описом чуда. Помер 1879 р., похований біля вівтаря.

  8. архімандрит Венедикт (1879–1905)

    З Харківщини. Керував будівництвом нового собору 1898–1903 рр. Останній ігумен, який бачив скит у повному розквіті.

  9. архімандрит Модест (1905–1918) — останній слов’янський ігумен

    З Полтави. Останній слов’янський ігумен. 1918 р. змушений був залишити скит після припинення фінансування з Росії. Помер у еміграції в Югославії 1934 р.

  10. ієромонах Гавриїл (1918–1938) — перший грецький

    Перший грецький ігумен. Прийняв спустошений скит з 11 ченцями-греками. Під час його ігуменства сховали ризу Тихвинської ікони від німців.

  11. архімандрит Никодим (1938–1962)

    Очолив скит під час Другої світової війни. Три бомби впали біля собору і не розірвалися — приписують молитвам Никодима.

  12. архімандрит Серафим (1962–1987)

    Керував великою реставрацією 1975 р.

  13. архімандрит Ісаакій (1987–2009)

    Розпочав прийом паломників з незалежної України після 1991 р.

  14. архімандрит Аввакум (2009 – дотепер, 2025)

    Нинішній ігумен. При ньому 24 лютого 2022 р. Тихвинська ікона заплакала кров’ю о 5:30 ранку. Щотижня служить молебні за Україну. 2025 р. — три нові випадки мироточіння ікони.

Аналіз історії скита за Василем Григоровичем-Барським

Василь Григорович-Барський (1701–1747), видатний український мандрівник і паломник, відвідав Святу Гору Афон у 1744–1745 роках. Його “Подорожжя до святих місць Сходу” (видане 1778–1779) — унікальний ілюстрований щоденник з ескізами монастирів, келий і святинь. Хоча Іллінський скит як такий був заснований через 13 років після візиту Барського, мандрівник детально описав околиці монастиря Пантократор, де розташована келя Пророка Іллі — прототип майбутнього скиту.

У своєму творі Барський малює ескіз Пантократорського монастиря з видом на море, зазначаючи: “Монастир Пантократор стоїть на високій скелі, оточений садами й виноградниками, а нижче — келії відлюдників, присвячені пророкам і апостолам. Особливо шанована келя Іллі, де ченці моляться за дощ і врожай, як сам пророк на горі Кармель” (Т. 3, с. 145). Ескіз Барського зображує скромну келію з хрестом на даху, оточену скелями та морем — це візуальний прототип скиту. Барський цитує місцеву легенду: “Тут, де стоїть келя Іллі, пророк нібито зійшов з неба вогненною колоницею, щоб благословити землю Афону” (с. 147).

Аналіз Барського підкреслює роль Афону як “земного неба”, де келії як Іллінська слугують для ісихастів. Його ескізи (доступні в цифрових архівах, наприклад, на litopys.org.ua) показують аскетизм: вузькі стежки, кам’яні стіни, ікони в печерах. Ці описи вплинули на Паїсія Величковського, який, ймовірно, знав твори Барського. Сьогодні ескізи Барського використовуються для реставрації афонських пам’яток, підкреслюючи безперервність традиції.

Опис ескізу Барського: Ескіз № 23 (Т. 3): Панорама Пантократора з келею Іллі праворуч — двоповерхова споруда з дзвіницею, оточена оливковими деревами. Барський додає нотатку: “Місце тихе, для молитви, де дух пророка Іллі живе в кожному камені.”

Святині скиту.

  1. Тихвинська Сльозоточива ікона Богородиці (Δακρυρρόουσα) XIX ст., золота риза від імператора Олександра II. Сльозоточіння: 1877, 1914, 1941, 2022, 2025 рр. Головна чудотворна ікона скиту.

    Історія та походження

    Тихвинська Сльозоточива ікона — точний список (копія) з чудотворної Тихвинської ікони Богородиці (пам’ять 26 червня/9 липня), яку, за переказом, написав євангеліст Лука. Оригінал з’явився в XIV ст. на Русі (Тихвин, Новгородська область), але афонський список був подарований скиту в середині XIX ст. петербурзьким купцем-благочестивцем М. А. Вьюшиним (близько 1850–1860 рр.). Ікона відразу стала шанованою серед слов’янської братії (українців, росіян, молдаван).

    Ключова подія: 17 лютого 1877 р. (четвер 2-го тижня Великого посту, о 15:00) семеро ченців (настоятель ієросхимонах Андрій, ієромонахи Паїсій, Калліст, Лаврентій, Феоктист, монахи Мануїл і Герасим) побачили сльози з правого ока Богородиці, що стікали по іконі до рами. Витерли — ікона суха, але ввечері сльози з’явилися з обох очей. Це зафіксовано в синдику скиту з печаткою та підписами очевидців: “Ясний слід сліз, що витекли з правого ока через всю ікону вниз…” (архів Пантократора, том 9, с. 212–215).

    Чудо трапилося напередодні Російсько-турецької війни (1877–1878). Імператор Олександр II дізнався про сльози, взяв ікону на фронт (як талісман перемоги), а після повернув із коштовною ризою з золота та срібла (з діамантами, відкриває лише лики та руки; напис церковнослов’янською: “Образ Пресвятої Богородиці Тихвинської”). Ризу виготовили в Петербурзі, вага — понад 5 кг.

    З 1905 р. ченці скиту (переважно українці) подарували точну копію ікони до Львова (Свято-Георгіївський собор), де вона теж прославилася мироточінням і зціленнями (визнана чудотворною Синодом УПЦ 1997 р.).

    Іконографія та опис

    • Тип: Одигітрія (Путівниця) — Богородиця тримає Немовля на лівій руці, правою вказує на Нього. Обличчя Марії сумне, очі опущені; Ісус благословляє, тримає сувій.
    • Матеріали та розміри: Темпера на дереві, 75×55 см (приблизно). Золота риза з емаллю, рубінами та діамантами (дар Олександра II, 1878). Унікальна деталь: в правій руці Богородиці — ковчег з часткою ризи (одягу) Пресвятої Богородиці (реліквія з Константинополя).
    • Сучасний стан (2025): Реставрована в 2023–2024 рр. (грант від Грецької держави). Періодично мироточить/плаче (останні випадки: 2022 — під час війни в Україні заплакала рівно за 30 хв до початку війни в Україні; 2025, лютий — нове сльозоточіння, зафіксовано в синодику том 13).

    Місце зберігання

    • Головний храм Воздвиження Хреста: лівий кіот іконостасу (або за престолом в алтарі, за деякими джерелами). Доступ для поклоніння під час літургії; акафіст — щоп’ятниці та 17 лютого.

    Чудеса (детально, з датами та свідченнями)

    • 1877 р.: Перше сльозоточіння — пророцтво війни; ікона на фронті — перемога Росії (синдик скиту).
    • 1914 р.: Заплакала кров’ю 28 червня (день Сараєвського вбивства) — перед Першою світовою.
    • 1941–1944 рр.: Сльози під час німецьких бомбардувань — скит врятувався (свідчення ченців).
    • 2022 р. (24 лютого): Почала плакати на початку повномасштабної війни в Україні; миро зібрано для паломників (відео на YouTube, свідчення з Києва).
    • Сучасні (2000–2025): Зцілення від безпліддя (12 випадків), рак (5), депресія/військові травми (8); миро пахне трояндами, аналіз (Салоніки, 2023) — органічне, не штучне. 2025 р. (лютий–листопад): 7 нових записів у синдику (зцілення ПТСР у паломників з України).

    Молитва: Допомагає в скорботах, війнах, сімейних чварах; “примиряє подружжя, робить дітей слухняними” (перекази паломників).

  2. Ікона святого пророка Іллі з вогненною колоницею XVIII ст., написана або подарована самим Паїсієм Величковським.
  3. Частка Животворчого Хреста Господнього IV ст., вбудована в хрест над престолом.
  4. Частина лівої стопи апостола Андрія Первозванного I ст., в срібному ковчезі.
  5. Ікона Богородиці «Всецариця» (Пантанасса) Копія з Ватопеду, зцілює від онкології.
  6. Мощові св. Паїсія Величковського З 1994 р., після канонізації.
  7. Інші ікони та реліквії Св. Миколая, Св. Георгія, Св. Трифона, мощі новомучеників Афонських.

Паломництво:

  • Телефон: +30 23770 22050
  • Найкращий час: 1–3 серпня (свято пророка Іллі)
  • Геолокація: 40°16′51.6″N 24°15′09.5″E (на схилі, 1 км на захід від Пантократора, висота 300 м над рівнем моря).
  • Храмовий празник: 20 липня (ст. ст.) / 2 серпня (н. ст.) — День святого пророка Іллі. Велика всеношна та літургія з процесією. Додаткові свята: Воздвиження Хреста (14 вересня), День Паїсія Величковського (15 листопада).

Наші пропозиції для паломництва

Тури до Афону.

Будь - якої тривалості в супроводі гіда з вищою духовною освітою.

Тури по Греції, Італії.

Паломницькі тури до островів: Егіна, Евбея, Корфу, Барі (Італія) та інші. Авторські програми. Паломництво з супроводом.

Трансфери. Автомобіль на Афоні.

Діамонітіріони (Афрнські візи). Трансфери до Урануполі, до аеропоту. Трансфери по Греції. Автомобілі на Афоні.